Глава общества по борьбе за свободу от каши и равноправие младших сестер.
Бувають моменти в житті, коли ти починаєш розуміти свою відособленість, свою окремість і самотність у цьому великому світі із усім його різноманіттям флори/фауна, із півтора мільярдами китайців, мільярдом індійців і десь п’ятдесятьма мільйонами українців, ну й іншої всілякої живності. Якось так сумно й печально це усвідомлювати, а тому вже кількома хвилинами потому виникає неймовірно логічне бажання до когось притулитися, до когось рідного і близького.

Нашій героїні рідко на думку спадали такі от речі, однак притулятися до рідних і близьких було чи не улюбленим її заняттям. Коли не мала до кого – то вже суцільна трагедія із поганим сценаристом і не затвердженими кандидатами на головні ролі. Хіба ж може отака людинка спокійно й невимушено переносити самотність? Ні, нас то не стосується. Ми не такі. «Я не такая – я жду трамвая!» - якось так.

Дівчина взагалі не любила трагедій, надаючи беззаперечну перевагу комедійним та все більш романтичним сюжетам.. або мультикам.





обрывки) продолжаю писать свой опус))) выше - начало главы под милым названием "Садочок: своє, рідне")))

@темы: творческое..